Колись

У дворі ще пахне мокрим асфальтом
І затертий м'яч летить
у даль.
Хтось кричав із вікна: "Вже додому!",
А нам вечора
було замало.
І вірили це назавжди,
Що завтра буде все, як вчора,
Що не розсиплються двори
І не розїдемось по світу назавжди.
А як сміялись, не ховали очей,
До сліз, до болю у животі.
Наші мрії човники з паперу,
Та в них зберіглось стільки тепла,
як колись.
Колись, колись, колись
Мені ще раз у сні озовись,
Де вечір падав на поріг,
Де друзів сміх до ранку грів.
Колись, колись, колись
Хоч на хвилину повернись,
Де серце ще вміло так щиро любити,
Де все було уперше й
назавжди.
На згодах стерлись наші імена
І крейду змили літні теплі зливи.
Ми вчились падати і сміятись,
Щоб не боятись
дорослих сліз.
Хтось став далеким
берегом мені,
Хтось розчинився в роках,
Мов у тумані.
А хтось навік
лишився молодим,
Таким, як був
у нашому дворі.
І час уже посріблив нам виски,
Розвіяв нас, мов листя по дорогах.
Та варто серцю вимовити
Колись" і знов усі
стоять
Біля порога,
як колись.
Колись, колись,
Колись мені ще раз у сні озовись,
Де вечір падав на поріг,
Де друзів сміх до ранку грів.
Колись, колись,
Колись хоч на хвилину повернись,
Де серце ще вміло так щиро любити,
Де все було уперше й назавжди.
Чому найкраще розумієш лиш тоді,
Коли воно вже
стає минулим?
Той двір давно
залишився десь в мені,
Та з кожним роком
Ближчий і рідніший.
Там мама ще гукає:
Вже додому!" Там хтось несе
Коханій квіти польові.
Та ми іще
не знаємо про те,
як пізно ми
Навчимося
цінити мить.
Колись, колись,
Колись мені ще раз у сні
Озовись, де вечір падав на поріг,
Де друзів сміх до ранку
Грів.
Колись, колись, колись
Хоч на хвилину повернись,
Де серце ще вміло так щиро любити,
Де все було уперше й
назавжди.
Колись, колись, колись,
Мій теплий дворе, озовись,
Бо все, що встиг забрати час,
Ще гріє серце
повсякчас.
Колись.
Колись.
Колись.